Канюк звичайний (Buteo buteo, сарыч, обыкновенный канюк)





Buteo buteo

Канюк звичайний (Buteo buteo) — вид хижих птахів роду справжніх канюків. Канюк звичайний — птах середніх розмірів, довжина тіла якого складає 51-57 см, розмах крил 110—130 см. Самки, як правило, більші за самців. Забарвлення сильно варіює, від палевого до темно-бурого; птаха легко сплутати з близьким їй мохноногим канюком (Buteo lagopus) або набагато дальшим родичем звичайним осоїдом (Pernis apivorus), який копіює забарвлення канюка для захисту від яструба великого (Accipiter gentilis). Як правило, молоді особини забарвлені строкатіше. Голос у канюків звичайних гугнявий, нагадує нявкання кішки.

Поширені практично у всій Європі, в Азії мешкає в лісистій місцевості, з півночі обмеженою полярним колом, з півдня безлісими пустелями Середньої і Центральної Азії та Ірану. Зазвичай веде осілий спосіб життя, і лише один підвид сарич малий (Buteo buteo vulpinus), є перелітним птахом, на зиму мігруючої на південь Азії або до Африки. Живе в горбистих ділянках хвойних лісів недалеко від відкритих степових просторів. Живе канюк звичайний в середньому в природних умовах 26 років, в неволі близько 30 років.

В якому б районі широкого ареалу канюка, що охоплює всю Північну Євразію, не вивчали його харчування, воно обов'язково включає ту чи іншу частку мишоподібних гризунів і найчастіше — досить значну: до 30, 50 і навіть 90%. Серед гризунів улюблена здобич канюків — полівки. При полюванні на полях і лугах птахам трапляються сірі полівки, на лісових вирубках — руді. Не дивлячись на очевидну пристрасть до них, харчовий спектр канюка доволі широкий. В ньому є представники всіх класів наземних хребетних тварин, комахи і риби (правда, виключно рідко).

Із ссавців канюки добувають мишей, молодих ховрахів, зайців і кроликів, кротів, землерийок, навіть їжаків і дрібних хижаків (горностаїв і ласок). З птахів в лапи хижака потрапляють найчастіше злітки дроздів та інших гороб'ячих, зрідка пуховики тетерукових. Рептилії представлені в здобичі канюка ящірками і зміями, включаючи гадюк.

Харчуються канюки і жабами, що заслуговують окремої розмови — за ту помітну роль, яку суджено їм було зіграти в долі цього хижака. Стверджувати, що жаби канюка спасли, було б, напевне, перебільшенням, але відмітити, що спасіння канюка не обійшлося без їхньої участі, буде правдою.

В мисливських повадках канюка мало примітного. Так воно і повинно бути: різноманіття кормів змушує бути універсалом, адже кожна здобич потребує особливого підходу. Володіючи широким набором мисливських прийомів, хижак не досяг яких-небудь видатних результатів в жодному з них. Він далеко не такий стрімкий, як сапсан, не настільки сильний, як орли, і не такий спритний, як яструби. Втім, така доля більшості універсалів в природі. Тут як би доводиться вибирати: або вміти досконало робити щось одне, або середньо — багато всього. Серед пернатих хижаків зустрічаються як вузькі спеціалісти, так і універсали, однак в наш вік стрімких перетворень природи універсали почувають себе комфортніше. І чисельність їхня вища, і розповсюджені вони ширше. А все тому, що пристосовуються вони до всяких змін швидше. Не будемо далеко ходити за прикладами: канюк і шуліка — найбільш універсальні хижаки (особливо по відношенню до їжі). От вони й займають по чисельності тверде перше місце серед своїх побратимів, складаючи разом близько 2/з загальної їхньої кількості у багатьох регіонах нашої країни.

Улюблена манера полювання канюка — кружляти над полями, виглядаючи з висоти 30 — 50 метрів заґавлених полівок. Літаючи над полем, просторою поляною або вирубкою, він час від часу немов призупиняється і зависає в повітрі, тріпочучи крильми немов боривітри (тільки менш вишукано). Повисівши так секунду-другу, складає крила і кидається на здобич. Без особливого, як правило, успіху: пійманням жертви завершується одна з 7 або навіть 10 атак. Нічого не поробиш — не спеціаліст.. Інший звичайний спосіб полювання канюка — довгі «вартування» де-небудь на гілці або стовпі поблизу дороги, просіки, біля невеликої полянки або просто на узліссі. Тут він підстерігає тих же мишоподібних гризунів (але вже не сірих, а частіше рудих полівок), крикливих злітків дроздів, в'юнких землерийок і навіть підземних жителів — кротів, які прокладають свої поверхневі ходи або вилазять по якійсь причині на денне світло. В роки малої чисельності мишоподібних гризунів канюки влаштовують свої сторожеві пости біля калюж, в долинах річок, поблизу струмків, де стягують дань із жаб'ячого царства.

Іноді птахи не підстерігають, а вишукують здобич, перелітаючи по рідколіссю (чи вздовж узлісь). З таких «інспекцій» вони повертаються з найрізноманітнішими, а іноді й несподіваними, трофеями. Бували випадки, коли вони приносили невеликих, але хижих і дуже спритних ласок, колючих їжаків і навіть отруйних гадюк.

Дуже рідко канюк намагається відібрати здобич у когось, хто слабший. Зимою поблизу Мюнхена бачили, наприклад, як він відібрав водяну полівку у самця боривітра. Коли дуже вже голод­но, добуває рибок, гусениць, жуків і навіть дощових черв'яків. В Бельгії якось підрахували, що за 9 хвилин канюк з'їв 54 черв'яка, а на півдні Швеції осінню спостерігали колективне полювання за черв'яками двох десятків птахів.

Головна здобич канюків, що в деякі роки складає більше 90% їхнього раціону,— мишоподібні гризуни. Серед них на першому місці найчастіше стоїть один з найсерйозніших сільськогосподарських шкідників в середній смузі — звичайна полівка. З інших кормів деяке значення мають кроти, землерийки, жаби, ящірки, пташенята і злітки деяких птахів. Серед останніх зрідка попадають в лапи канюків пуховички курячих: два-три рябчика за літо..., хто без гріха! Але знаходились ентузіасти охорони дичини, що вважали цю «шкоду» достатньою, щоб об'явити канюка поза законом. Довелось навіть провести спеціальні дослідження для визначення величини цієї «шкоди» для мисливського господарства. Вияснилось, що навіть в багатому дичиною мисливському господарстві (там, де дичини мало, канюки її взагалі не чіпають) і навіть в роки низької чисельності основного харчу (мишоподібних гризунів) всі канюки виловлюють не більше 1—2% молодняку диких курячих.

І все ж у вимогах виявити шкоду мисливським угіддям, яку приносить канюк, була своя логіка. Справа в тому, що чисельність мишоподібних гризунів, як відомо, різко коливається в різні роки, а приблизно раз в 4 роки вони майже зовсім зникають з наших полів. Тоді виникає питання: що ж їдять канюки, коли гризунів немає? Чи не переходять вони в таких випадках на добування молодняку курячих? Зараз ми можемо відповісти на це запитання абсолютно точно — ні, не переходять. В таких випадках головним «замінником» гризунів виявляються жаби, які складають в деякі роки до 70% здобичі окремих пар канюків. Ця обставина зіграла доволі суттєву, якщо не вирішальну роль в знятті претензій до канюка. Від «позову» до найчисельнішого в наших лісах представнику пернатих хижаків довелось відмовитися — завдяки... жабам.

Ерзац є ерзац. Науковці не раз спостерігали яка колотнеча зчиняється в гнізді, коли голова сімейства з'являється з полівкою в кігтях! Самка чомусь кидається на самця і після короткої сутички буквально вириває у нього здобич. Навіщо така агресія, для нас досі невідомо, оскільки і при відсутності хазяйки самець ніколи не давав жодної причини запідозрити його в намаганні приховати здобич від власної сім'ї. Пташенята також по мірі сил беруть участь в сутичці, намагаючись першими пробитися до ласого шматка. Коли пуховики ще маленькі, вони проявляють свою зацікавленість голосними криками і впертими спробами звернути на себе увагу матері. Ну, а коли підростуть, молоді канюки вже не чекають, поки їх хтось нагодує. Вони стрімко кидаються до здобичі і починають бійку, поки якомусь щасливчику не вдасться, проковтнути полівку. Після цього мир в сім'ї відновлюється як би нічого й не трапилося. Вони навіть поправляють один одному пір'я.

Зовсім інша зустріч чекає самця, коли він приносить жабу. Правда, спочатку в гнізді піднімається той самий ґвалт. Але як тільки його мешканці зрозуміють, що приніс їм татусь, інтерес до здобичі відразу згасає. По черзі оглядають вони жабу, навіть торкаються її або навіщось перекладають з місця на місце, але їсти вперто не бажають. Самка теж залишається байдужою до такого подарунку, але не до самця. Вона відразу ж починає часто кричати на нього, не заспокоюючись до тих пір, поки не прожене його за новою здобиччю.

Такого роду картини можна спостерігати в ті часи, коли їжі вдосталь. Зовсім інакше буває в роки голодні, коли мало на полях мишоподібних гризунів. Тут вже пташенята не відмовляються від жодної їжі, в тому числі і від жаб.

Відсутністю апетиту пташенята канюка не страждають. Спостереження показали, що за день сім'я канюків з'їдає приблизно 10—12 тваринок, тобто в середньому 300—400, іноді до 500 грам їжі. Було також помічено, що в багаті їжею роки вилов мишоподібних гризунів помітно збільшується — до 15—20 і навіть 30 звірків в день. В такі часи, по найскромніших підрахунках, кожен виводок канюків за літо винищує 500—1000 сірих полівок — шкідників сільського господарства. Загальна дань, яка стягується сімейством канюків, 3—4 тисячі полівок або інших гризунів в рік.

Розмір шкоди від гризунів точно визначити, звичайно, важко, але можна впевнено вважати, що кожна полівка, виїдаючи зелень і зерно, знижує урожай приблизно на кілограм зерна за сезон. Неважко звідси підрахувати (з урахуванням того, що виловлені до осені полівки встигли вже немало чого з'їсти): тільки одне сімейство канюків за літо зберігає приблизно півтони зерна!

Людини канюк побоюється, видно кампанія боротьби зі «шкідливими» хижаками дечому його навчила. Правда, не всіх людей. Пастухи зі стадом і собаками, що проходять неподалік від гнізда, особливих емоцій у нього не викликають. Звикли птахи поступово і до наших громіздких споруд.

У разі міграції до місця літнього мешкання прилітають в середині квітня — середині травня, залежно від клімату. Осіння міграція (якщо така є) починається в середині серпня і триває до початку вересня, в північних районах середини-кінця вересня. При перельоті зазвичай збиваються у великі зграї.

Гніздяться в лісі, на гілках листяних (береза, тополя, осика) або хвойних (сосна, ялина, ялиця) дерев на висоті 4-15 м над землею. Гніздо будують з сухих гілочок, обплітаючи їх старою травою. Також можуть використовувати і зелені гілочки, особливо коли вилуплюються пташенята. Відкладають 3-4, рідше 5 яєць зі шкаралупою брудно-білого кольору, покритою бурими або рудими плямами. Відкладання яєць відбувається в квітні-травні. Інкубаційний період пташиних яєць звичайного канюка триває 33-36 днів. Ймовірно, обидва батьки беруть участь в насиджуванні. Пташенята з'являються в кінці травня, або в червні, cпочатку покриті бурим пухом. Як самець, так і самка годують пташенят, поки ті не в змозі літати. Пташенята здатні злетіти через 43-50 днів після народження. Якщо з якої-небудь причини перший виводок не відбувся, самка здатна відкласти другу кладку за сезон.

Цікаве явище було зафіксоване в Окському заповіднику весною 1957 року. На островку серед залитого зовнішніми водами лісу в старому житлі канюка загніздилась крячка (випадок для цього виду не надто рідкісний). Пізніше канюк подумав, що це гніздо найбільш зручне для нього і, вигнавши крячку, почав його підновлювати. При цьому більшість качиних яєць виявились прикритими зеленим вистиланням, але два залишились в лотку зверху. Самка канюка доклала до «підкидьків» ще 2 яйця і приступила до висиджування цієї унікальної кладки. Через декілька днів з яєць крячки вилупились каченята. Батьки принесли свіжу апетитну полівку. Самка канюка явно намагалась годувати каченят, і очевидно, немало дивувалася капризному їхньому характеру. Через день каченята зникли, скоріш за все, стрибнули з гнізда, спонукані інстинктом пошуку води, так як жодних слідів від них не було знайдено. Але все це не завадило канюкам продовжити висиджування кладки, яке завершилося успішною появою в кінці травня власних пташенят.

Агресивні відносини серед пташенят одного виводку у пернатих хижаків відомі під назвою канібалізм. Суть його в тому, що в роки нестачі їжі часина пташенят з виводку гине від переслідувань своїх сильніших братів.

Звичайно в виводку канюка з'являється 2—3 пуховики. Пташенята вилупляться по черзі через 1—2 дні, так як самка приступає до висиджування після відкладання першого ж яйця. Тому старші пташенята у виводку бувають більшими від молодших. З віком ця різниця або дещо стирається, якщо харчу з надлишком, або зростає, якщо харчу недостатньо. Окрім захоплення левової частки їжі, у старших і сильніших пташенят проявляється інстинкт переслідування молодшого і слабшого, який викликає «гнів», особливо коли рухається, намагаючись, наприклад, отримати від батьків їжу. Позбавлене такої можливості, молодше пташеня голодує, втрачає сили, все більше відстає в рості від старших. Це приводить до посиленого і лютішого переслідування, яке закінчується, як правило, загибеллю молодшого пташеняти або від голоду, або при падінні з гнізда. Агресивність старшого тоді зосереджується на середньому.

Техніка канібалізму полягає в тому, що більше пташеня з якоюсь фанатичною наполегливістю ганяє молодшого по гнізді, намагаючись вдарити його дзьобом в голову або спину. При появі батьків з кормом у кожного з пташенят навіть виробилась визначена тактика. Старший, наприклад, першим ділом кидається на молодшого, стараючись відігнати його як можна далі від їжі. Молодший теж кидається, але не до їжі, а за спину самки, звідки він пробирається у неї під черевом ближче до дзьоба і, якщо не був помічений братом, встигав урвати шматок від здобичі. Самка ж дивиться на все це абсолютно байдуже, навіть якщо побоїще між пташенятами розгорталося у неї на очах. В гнізді, про яке йде мова, фінал був закономірним: молодше пташеня загинуло, а його труп самка згодувала старшому.

Яка жорстокість! — подумається читачу. Дійсно, звичай не з гуманних. Але спробуємо поглянути на це явище ширше, так сказати «з точки зору» виду в цілому. Відомо, що ситуація з кормами змінюється з року в рік дуже різко. При чом передбачити, чи буде рік голодним чи ситим, хижаки часто не можуть. Відмінності ж в постачанні виводку їжею відображаються на степені агресивності старших пташенят. Наситившись, вони деякий час відпочивають, дрімають і, тим самим втрачають пильність по відношенню до молодшого пташеняти. Тому, якщо чергова годівля почнеться, коли старші ще не зголодніли, молодшому теж щось перепадає. Крім того, голод помітно посилює, а ситість дещо послаблює агресивність. До того ж у 3—5-тижневих пташенят вона починає згасати. Тому в більш багаті кормом роки у молодших пташенят з'являється більше шансів дожити до вильоту, ніж в бідніші.

Тепер варто задатися питанням: що краще для популяції або навіть для всього виду: щоб кожна сім'я виростила в голодний рік по одному здоровому злітку чи по три хворих і слабких пташеняти? Відповідь однозначна — один здоровань виявляється більш життєздатним, а отже, і більш корисним для виду. Тут же виникає наступне питання: чому б канюкам не відкладати одне, а не два-три яйця? А може раптом рік виявиться «ситим»? І можна би було виростити трьох молодих, а яйце тільки одне. Знову для виду невигідно. От і виходить, що 2—3 яйця відкладаються як би в розрахунку на кращі, оптимальні умови. Якщо ж їжі виявиться мало, поправки вносить канібалізм, який дозволяє привести число пташенят у відповідність з наявними харчовими ресурсами.

В кінцевому рахунку канібалізм — одне з пристосувань виду для виживання в мінливих умовах харчування. І не єдине, є інші: здатність до зміни кормів, щорічні переселення частини популяції (нерідко значної) в багаті їжею місця і т. д.





... ...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вітаю на сайті «Птахи України»